29 січня - День пам'яті Героїв Крут

29 січня українська громадськість відзначає День пам’яті героїв Крут. 95 років тому молоді захисники Української Народної Республіки власною кров’ю вписали нову героїчну сторінку в історію українського визвольного руху.

29 січня 1918 року поблизу залізничної станції Крути, що розташована за 130 кілометрів на північний-схід від Києва, 300 курсантів військової школи, студентів і гімназистів прийняли на полі нерівний бій із майже 5-тисячною більшовицькою армією, рішуче відстоюючи право українського народу жити у власній державі.

Бій тривав лише п'ять годин. У полон було захоплено і потім розстріляно 28 юнаків. Ціною свого життя юні герої зупинили наступ ворога на два дні.

Уже в березні 1918 року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до Києва. Виступаючи на церемонії поховання, голова Центральної Ради (1917-1918) Михайло Грушевський назвав вчинок київської молоді героїчним.

Після цього про подвиг молодих звитяжців забули на більш ніж 70 років, а їхні могили за радянських часів було зруйновано.

ВСТУП

Щоб  зрозуміти трагізм афганської війни, потрібно хоч трохи знати про її передумови. Розставити усе на свої місця можна лише зараз, коли доступнішою стає засекречена інформація.

Афганістан – це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживає 17 мільйонів чоловік, з них 8 мільйонів афганців, а решта – таджики, туркмени, узбеки, хазарейці. До середини 70-х років ХХ ст. це була одна з найвідсталіших країн світу.

            Площа території - 652,2 тис. кв. км.  Столиця - Кабул (Kabul) – близько 750 тис. жителів (2000 р.).  Інші великі міста - Кандагар (339,2 тис.),

Мазарі-Шаріф (239,8 тис.), Чарікар (196,7 тис.),  Герат (166,6 тис.).

Адміністративний поділ - 29 провінцій (province).  Релігія: населення

сповідує в основному іслам сунітського спрямування (суніти - 74%, шиїти

- 15%, індуїсти, іудеї.)

Офіційні мови - пушту і дарі.

Релігія: населення сповідує в основному іслам сунітського спрямування (суніти - 74%, шиїти - 15%, індуїсти, іудеї.)

Грошова одиниця - афгані = 100 пулам.

Національне свято - 19 серпня - День відновлення незалежності (1919 р.)

  Національні символи: упродовж останніх 23 років війни кожне з численних угруповань, які ворогували в Афганістані, мало власний прапор. Нова афганська адміністрація прийняла рішення повернутися до колишнього прапора, законодавчо закріпленого Конституцією у 1964 році після введення колишнім королем Захір Шахом конституційної монархії. 29 січня 2002 року у Кабулі офіційно піднятий національний прапор Афганістану - відроджений чорно-червоно-зелений триколор. Кожний колір цього прапора має своє значення: чорний нагадує про періоди окупації країни, позбавленої незалежності; червоний - про боротьбу за суверенітет, а зелений символізує свободу.

Афганістан – це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гундукуні з висотою гір до 7-8 тисяч метрів. 86 тисяч населення проживає в аулах у злиднях. Три мільйони чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова неписьменність серед населення, особливо серед жінок а дітей, висока смертність.

Афганістан завжди був країною проблем. Країною, на території якій, як на шаховій дошці інші країни мірялися між собою силою, залучаючи до бойових дій ті чи інші сторони місцевого населення.

        Предмет дослідження: Афганська війна

Мета нашої роботи – дослідити тему  афганської війни, розширити знання дітей про історичні події афганської війни; виховувати повагу до воїнів-інтернаціоналістів та матерів, сини яких загинули в Афганістані.

Завдання:

• Опрацювання  літературу, документи про Афганістан
• Дослідити проблему Афганської війни
• Познайомитися з односельчанами - учасниками афганської війти

РОЗДІЛ І.  КОРОТКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС

В АФГАНСЬКУ ПРОБЛЕМУ

Після завоювання Росією центрально–азіатських ханатів у середині XIX сторіччя Великобританія з метою захисту Індії розширила на північному заході границі свого панування до Гіндукушу. Для забезпечення англо–індійської території вирішальним було збереження позицій у регіоні Кабулу і Герата. Тому що історичний шлях в Індію проходив через Афганістан, Великобританія намагалася створити, провівши для цієї мети дві війни (1839-42р. і 1878-80р.), з афганських племен маріонеткову держава. Після другої війни це частково вдалося: між границями Британської і Російської імперій виник Афганістан, границі якого були встановлені в 1896 році. Для того, щоб Афганістан міг виконувати роль буферної держави впритул, до Паміру, емір Афганістану одержав на володіння район Вахан, що граничив Синьцзян. Зовнішню політику Афганістану визначала Великобританія, але усередині країни панував емір Абдул Рахман Хан, що створив міцну державну структуру і сильну армію.

По закінченні першої світової війни король Афганістану Аманулла Хан спробував скинути британську опіку і почав третю англо–афганську війну. У результаті її (1919р.) англійці пішли з Афганістану і припинили контроль над афганською зовнішньою політикою, але одночасно зупинили і регулярні субсидії афганському еміру.

Утворення Пакистану після відходу англійців з Індії привело до складних зовнішньополітичних конфліктів. У нову державу ввійшли опуштунські області на захід від Інду, які відносилися до Афганістану. У п'ятидесятих роках Афганістан лавірував у зовнішній політиці між СРСР і США. Через конфліктну ситуацію між Пакистаном і Афганістаном із приводу пуштунських областей США поступово припинили свою економічну допомогу Афганістану. У цей же час СРСР цілком став на сторону Афганістану в питанні його територіальних домагань. Завдяки економічній підтримці США і СРСР – в Афганістані була відбудована мережа доріг. Радянський Союз відбудовував обидві вітки Кушка – Герат – Кандагар і Термез – Мазарі – Шаріф – Кабул – Джелалабад, до пакистанської границі (з бетонним покриттям для навантажень до 60 тонн), а США провели лінію Кабул – Кандагар.

У шістдесятих роках в Афганістані була створена комуністична партія під керівництвом Нур Мухаммед Таракі з назвою Халк (народ). У 1967 році партія розкололася на двох частин Халк і Парчам (прапор.). Просоветской фракцією Парчам керував генеральський син Бабрак Кармаль.

17 червня 1973р. монархія була ліквідована: державний переворот зробив Мухаммед Дауд Хан, двоюрідний брат короля. 27 квітня 1978р. Дауд був скинутий в результаті військового путчу, проведеного фракціями комуністичної партії, що об'єдналися за назвою «Демократична Народна Партія Афганістану». Дауд і 30 членів його родини були страчені. У результаті цієї «квітневої революції» президент став комуніст Таракі. Бабрак Кармаль став віце–президентом. У тому ж році обидві фракції знову розділилися. Бабрак Кармаль був відправлений послом у Чехословаччину. Таракі одержав економічну і фінансову допомогу від СРСР. Тисячі радянських «радників» прибули в Афганістан. Комуністичний уряд хотів швидко перетворити Афганістан у сучасну соціалістичну державу. Декретами були проведені земельна, соціальні й освітні реформи. Але ця прискорена програма не була здійснена. Ні фракції Халк, ні фракції Парчам не вдалося створити собі базу серед віруючого мусульманського населення. Члени партії разом складали менше половини відсотка населення Афганістану.

У квітні 1979 року, через рік після «квітневої революції», одночасно у всіх провінціях почалося повстання проти комуністичного режиму. Уряд зі своїми  90.000 чоловіками контролював тільки міста, але втратив владу над важкодоступною центральною частиною країни.

У травні 1979 року прем'єр–міністром став Хафізулла Амін. Він жорстоко придушував повстання. В'язниці були переповнені, але повстання розширювалося. Можна було очікувати швидкого падіння комуністичного режиму в Афганістані. У той час як на Заході ніхто на це не реагував, радянський уряд стурбувався такою перспективою. Падіння Кабулу і прихід до влади ісламських фундаменталістів могли привести до безладь серед мусульманського населення радянських центрально–азіатських республік. Узбеки, туркмени і таджики географічно і по вірі близькі афганцям. Крім того, у них ще з часів басмацького руху двадцятих років продовжують існувати родинні зв'язки з афганцями.

РОЗДІЛ ІІ. ВТРУЧАННЯ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК

Радянське керівництво боялось, що подальше загострення ситуації в Афганістані приведе до падіння режиму НДПА та приходу до влади ворожих СРСР сил.

Більше того, по лінії КДБ поступила інформація про зв’язки Аміна в 1960-ті роки з ЦРУ та про таємні контакти його емісарів з американськими офіційними представниками після вбивства Таракі.

Тому було вирішено готувати повалення Аміна і заміну його більш лояльним СРСР лідером.

В якості такого розглядався Бабрак Кармаль, чию кандидатуру підтримував голова КДБ   Ю.Андропов.

При розробці операції повалення Аміна було вирішено використати прохання самого Аміна про радянську воєнну допомогу. Всього з вересня по грудень 1979 р. було 7 таких звернень.

На початку грудня 1979 року в  Баграм був направлений так званий «мусульманський батальйон» - загін особливого  призначення – спеціально створений літом 1979 року із радянських військовослужбовців середньоазіатського походження для охорони Таракі і виконання особливих завдань в Афганістані.

В перших числах грудня 1979 року міністр оборони СРСР Д.Ф. Устинов повідомив тісному колу людей із числа вищого воєнного керівництва, що ближчим часом, очевидно, буде прийнято рішення про залучення радянських військ в Афганістан.

З 10 грудня по особистому розпорядженню Д.Ф. Устинова проводилась розвернута мобілізація частин і з’єднань Туркменського і Середньоазіатського воєнних округів.

Начальник генерального штабу Н.В. Огарков був проти введення  військ в Афганістан.

Рішення про введення військ було прийнято на засіданні Політбюро 12 грудня 2979 року.

За свідченнями В.І. Варенникова, в 1979 році єдиним членом Політбюро, не підтримавшим рішення про відправку радянських військ в Афганістан, був  А.Н. Косигін, і з цього моменту у Косигіна відбувся  повний розрив з Брежнєвим і його оточенням. 13 грудня 1979 року була сформована оперативна група Міністерства оборони по Афганістану на чолі з першим заступником начальника  Генерального штабу генералом армії С.Ф. Ахромєєвим, яка приступила до роботи в Туркменському окрузі 14 грудня.

14 грудня 1979 року в Баграм був направлений батальйон 345-го гвардійського парашутно – десантного полку.

14 грудня 1979 року були тайно привезені в Баграм Б.Кармаль і декілька його прихильників і знаходились серед радянських військовослужбовців.

16 грудня 1979 року була проведена спроба щодо знищення Х. Аміна, але операція провалилась, Амін залишився живим і Кармаля негайно повернули в СРСР.

Генерал – майор Ю.І. Дроздов, відмічав, що введення радянських військ в  Афганістан було  об’єктивною необхідністю, так як в країні активізували дії США (вони заключили угоду з Китаєм по Афганістану, розташовували свої технічні пости спостереження до південних кордонах СРСР.) Крім того, СРСР і раніше вводили  свої війська в Афганістан з подібною місією і не планували там  надовго затримуватись. З його слів існував план виводу радянських військ з Афганістану у 1980 році, підготовлений особисто ним, разом з генералом армії Ахромєєвим С.Ф. Цей документ згодом був знищений по наказу керівника КДБ СРСР В.А.Крючкова.

Кордон з Афганістаном було  наказано перейти в 15.00 за московським часом (17.00 кабульським) 27 грудня 1979 року.

 Але ще вранці 25 грудня по наведеному понтонному мосту через прикордонну річку Амудар’ю переправився 4-й батальйон 56-ї гвардійської десантно-штурмової бригади, якому поставили мету захопити високогірний перевал Саланг по дорозі Термез-Кабул, щоб забезпечити безперешкодний прохід радянських військ.

Так почалася для СРСР Афганська війна. Так для тисяч наших солдат, їхніх батьків та матерів, дружин, дітей розпочалася жорстока, кривава війна в Афганістані. Тривожні дні чекання, безсонні ночі та тривоги, тривоги…

Посивіли батьки. Важкими були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані. Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою всі 10 років афганської війни, яка тривала вдвічі довше , ніж Друга Світова війна.

Ввечері 27 грудня 1979 року радянські спецпідрозділи взяли штурмом палац Аміна, штурм тривав 40 хвилин, під час штурму Амін був убитий. Державні заклади в Кабулі захопленні  радянськими десантниками.

В ніч з 27 на 28 грудня Б.Кармаль прибув у Кабул, радіо Кабула передало звернення його до афганського народу, в якому був проголошений «другий етап революції».

РОЗДІЛ ІІІ. УЧАСНИКИ АФГАНСЬКОЇ ВІЙНИ

Проведена пошукова експедиція , знайшли інформацію про декількох односельчан - учасників афганської війни (додаток) :

Дуда Віктор Анатолійович

Віктор Анатолійович народився у 1964 році. Дитинство пройшло в селі Стародобровольск Широківського району, але навчався в с. Зеленому в школі № 101 з 1972року по 1979 рік.

Віктор був комунікабельний, товариський, веселий. В колі друзів проявляв артистичні здібності – грав на гітарі і гарно співав.

В 1980 році, після закінчення школи поступив навчатись в профтехучилище на спеціальність тракторист – водій.

Після закінчення навчання працював в радгоспі «Латівка» Широківського району. Проявляв себе старанним, трудолюбивим, користувався повагою серед товаришів. В 1983 році вступив до лав Радянської Армії. В учбовій  частині в Теджені (Туркменська РСР) пройшовши прискорену військову підготовку був відправлений в Афганістан в м. Джелалабад, де пройшов весь час служби до демобілізації. Віктор служив в якості водія санінструктора. Приймав участь у бойових діях, нагороджений медалями.

Зараз працює на ІнГЗК, одружений, має сина.

Балясний Олег Станіславович

Олег народився 17 квітня 1963 року в м. Інгулець. Дитячі роки пройшли в с. Зеленому, де з 1970 по 1978 рік навчався в школі № 101.

Олег товариський, активний учасник спортивних змагань. Відвідував заняття в секції вільної боротьби, був кандидатом в майстри спорту.

З 1978 по 1982 рік навчався в політехнічному технікумі за спеціальністю машиніст електровоза.

В 1982 році закінчивши технікум був призваний до лав Радянської Армії. Після учбової частини в Термезі ( Узб. РСР) продовжив службу в обмеженому контингенті військ в Афганістані.

Служив розвідником, був учасником бойових дій. Повернувся зі служби в 1984 році. Нагороджений  орденами. Після служби працював на ІнГЗК. Хворів. Помер у 2012 році.

ВИСНОВОК

У цій війні народжувалися герої. Вони бачили смерть в обличчя. Війна їх загартовувала, зробила мужніми, дужими. Вони багато зрозуміли. Зрозуміли, що для мирних жителів найбільше зло – це коли на твоїй території перебувають громадяни іншої держави. Бо, за будь-яких законів, той, хто перебуває на чужій території, ризикує стати носієм свавілля.

Отже, наші солдати і були для афганського населення саме цим злом. І хоча наші воїни володіли зброєю краще, вони не мали того бойового духу, що мали місцеві жителі, які захищали свою землю.

Правда про афганську війну …. Різна вона, і спогади різні.

«Вертоліт з’явився з-за хребта і майже впритул відкрив вогонь. Усе потонуло у вибухах і вогні. Коли вертоліт зайшов на друге коло, я побачив на його борту червону зірку. Значить, свій. Живими залишились троє. Добре, що вціліла рація. Викликали вертоліт, який теж, як і той, що нас розстріляв. Опритомнів у госпіталі в Кабулі. Додому повернувся без ніг».

Чому розстріляли своїх? Помилково? Через боягузтво ? Відповіді немає.

                                   (Із спогадів колишнього афганця Сергія Плугового)

«Сльоза гіркою борозною

Стікає болем до землі.

Убитий горем і війною -

Вже не розкаже про жалі…

Язик одрізали душмани,

Посіяли смертельний жах.

У косах вицвіли тумани,

Мов скиба хліба на вітрах.»

До 1989 року процвітала героїзація образу «воїнів – інтернаціоналістів», приймалися спроби представити війну з позитивної сторони. У зв’язку з  політикою Гласності в радянській пресі стали з’являтися критичні статті про участь радянської держави в цій війні. На другому  з’їзді народних депутатів СРСР в грудні 1989 року засуджувалось вторгнення в Афганістан.

Після 1991 року зі зміною соціальної системи, економічної кризи, нові міжнаціональні зіткнення привели до згасання інтересу вже  до закінченої війни. В квітні 1992 року із-за припинення радянської підтримки прорадянський режим на чолі з Мохаммадом Наджибуллой був скасований і в Афганістані почався новий етап громадянської війни – тепер уже між різними групуваннями перемігших моджахедів.

Всього за період з 25 грудня 1979 року по 15 лютого 1989 року в військах на території Афганістану пройшло військову службу 620 тис. військовослужбовців (інші джерела називають майже мільйон).

З-за цензурної політики у військових, яких відправили в Афганістан не було інформації про те, що насправді відбувається там – про бойові дії, про загиблих і поранених. «Рідко хто з від’їжджаючих в Афганістан чітко уявляли собі характер майбутньої служби. Бажання подвигів, боїв, бажання показати себе «справжнім чоловіком» - це було (із спогадів).

Афганістан… він став синонімом людського лиха, справжнього людського пекла… за кожним воїном – афганцем – свій життєвий подвиг, своя доля…

Дедалі більше віддаляють роки від нас ту війну, але стоять обеліски, які будуть вічно нагадувати про тих, хто не повернувся до батьківської хати.

Поставте скибку хліба на стакан

І голови схиліть в скорботі вічній

За тих, кого убив Афганістан,

Чиї він душі зранив і скалічив.

О , Україно! Ніжно пригорни

Усіх живих синів своїх, я мати,

Щоб ми уже не бачили війни,

Не чули щоб ніколи звук гармати.

                                                                      (В.Присяжний)

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Басов В.В., Поляков Г.А. «Афганистан: трудные судьбы революции». М., «Знание», 1988.
2. Гарєєв. М. Афганська проблема — три роки без радянських військ // Міжнародне життя. - № 2. - 1992.
3. Дмитриенко А.М. «Аист» - К., «Дніпро», 1988
4. Иванов Н.Ф. «Операцию «Шторм» начать раньше..» - М., Воениздан., 1993.
5. Кукоба В.И. «Афганский ветер» - К., «Музична Україна», 1989